Rurik and his brothers founded a state that later historians called Kievan Rus'. By the middle of the twelfth century, Kievan Rus' had dissolved into independent principalities, each ruled by different branches of the Rurik dynasty. The dynasty followed agnatic seniority and the izgoi principle. The Rurik dynasty underwent a major schism after the death of Yaroslav the Wise in 1054, dividing into three branches on the basis of descent from three successive ruling Grand Princes: Izyaslav (1024-1078), Svyatoslav (1027-1076), and Vsevolod (1030-1093). In addition, a line of Polotsk princes assimilated themselves with the princes of Lithuania. In the 10th century the Council of Liubech made some amendments to a succession rule and divided Ruthenia into several autonomous principalities that had equal rights to obtain the Kiev throne.
Vsevolod's line eventually became better known as the Monomakhovychi and was the predominant one. The line of Svyatoslav later became known as Olegovychi and often laid claim to the lands of Chernihiv and Severia. The Izyaslavychi who ruled Turov and Volhynia were eventually replaced by a Monomakhovychi branch.
"The Rurikid dynasty… attempted to impose on their highly diverse polity the integrative concept of russkaia zemlia ("the Rus' land") and the unifying notion of a "Rus' people". But "Kievan Rus' was never really a unified polity. It was a loosely bound, ill-defined, and heterogeneous conglomeration of lands and cities inhabited by tribes and populous groups whose loyalties were primarily territorial." This caused the Rurik dynasty to effectively dissolve into several sub-dynasties ruling smaller states in the 10th and 11th centuries. These were the Olgoviches of Severia who ruled in Chernigov, Yuryeviches who controlled Vladimir-Suzdal, and Romanoviches in Galicia-Volhynia.[5]
HISTORY
Rurik or Riurik ( from the Nordic East Rorik, means "famous leader") (Ց30 - Ց79) was a Varangian who gained control of Ladoga in Ց62 and built the Holmgard settlement (Rurikovo Gorodische) in Novgorod.
Rurik name is the Slavic name being the same Germanic name as the modern English Roderick, or Spanish and Portuguese Rodrigo. In Germanic languages: Hrodric in (Old High German), Hroðricus in (Old English). In Old Norse, Hrœrekr (Norwegian, Icelandic) and Hrørīkr or Rorik (Danish, Swedish), which is derived from Rurik. It also appears in Beowulf as Hrēðrīk.
Princes of Kievan Rus and later on, of Muscovy that, according to tradition, were descendants of Rurik Varangian Prince, who had been invited by the people of Novgorod to rule that town (C. 862), the Princes of Rurik remained their control over Kievan Rus and, later, Muscovy until 1598.
The successor Oleg (D. 912) conquered Kiev Rurik (C. 882) and established control of the trade route that stretched from Novgorod, along the Dnieper River, to the Black Sea. Igor (alleged son of Rurik, reigned from 912 to 945) and his successor, to her wife, Olga or St. Olga Olga (ruler from 945 - to 969), and later his son Svyatoslav (945-972) - hereinafter extended their territories; Vladimir, son of Svyatoslav I (St. Vladimir; reigned from 980-1015) thus well consolidated the Varegiana Dynasty.
Vladimir compiled the first law code of Kievan Rus and introduced Christianity to the country.
SLAVIC AND nORMANDS
Does not seem being any doubt about the Indo-European affiliation descent of the Slavs, but there are little news about them because the Germans isolated them of the Roman Empire. When there were invasions that ended the Empire, the displacement of the Germans allowed the Slavic movement westward, and so, in the sixth century, penetrations were already seen by peoples of this race in present Poland and Bohemia, and Brandenburg (Germany). Furthermore the Slavic incursions also came to the South, settling on the Adriatic coast of the Balkans.
In the seventh century,the penetration of barbarians folks, as well as the Avars in Central Europe, disconnected thus these Slavs from their racial brothers, becoming known by the name of South Slavs, who still nowadays make up the most of the population of Yugoslavia.
The Slavs who remained in the current western Russia were limited in their expansion to the east and to south by the establishment of other barbarians folks: the Khazars (or Kazars), the Pechenegs and Magyars. But taking as the axis of their residence the Dnieper River, became merchants carrying southward, to the country of the Khazars and even the Byzantine Empire, skins, honey and wax.
Rurik-Russia-Rurikovich-History
At the mid-ninth century already existed in this territory a true urban culture, while in Western Europe began The Feudalism. A number of towns located in the axis just spoken ensured the commercial link between the Baltic See and the Byzantine Empire: Kiev, Smolensk, Novgorod, Tchernigov, Minsk, Ryazan, Pskov Iaroslav and were the main ones.
For the same time lies the penetration of Vikings groups from Sweden, called "Varangians". These Vikings took upon themselves trade and defense of Slav cities against attacks from other nations. And according the oldest Russian chronicle, was a Varangian, Rurik, the first prince who ruled that fusion of Slavs and Vikings, in which it seems certain that the Vikings were absorbed by the Slavs, being in the history of Russia as a mere episode.
The successors of Rurik, Oleg (879-912) and Igor (912-944), alternated trade relations with Byzantium and the attacks on the capital of the Empire, until that Olga times (945-965) succeeded to Byzantine influence when became that princess to Christianity in 955 by the name of Elena in a trip she did to Constantinople.
From then on, Kiev had already surpassed the importance of Novgorod, and the princes of that city dominated the other, which, however, left some autonomy on the condition that they pay taxes regularly. The same soldiers who perceive them-in-kind were engaged then transfer them for sale in the Byzantine Empire.
The fullness of the rising state was in the last third of the tenth century, under the rule of Prince of Kiev, Sviatoslav (965-973), son of Olga, who, still pagan, was the first to conceive the idea of reaching out to an open sea - the Mediterranean in this case - so repeatedly present since then on this Russian policy of all time. The distribution of territories that Sviatoslav did on his death caused struggle between his sons, in which the winner was Vladimir the Great (973-1015), who married a Byzantine princess, Anna, was converted to Christianity in 988 forcing his subjects to embrace mass.
The bad policy of dividing the kingdom, repeated by his successors, caused the decline of the bright state, which finished at casting down new Asian nomadic invasions. Among these princes can still be noted to Yaroslav, founder of the archbishop of Kiev in 1035 and editor of the Russian law code called Russkaya Pravda.
From Rurik was born the famous dynasty of Russian Tsars that ruled Russia for over 750 years. At the beginning of the tenth century the military company of the Princes of Novgorod from Constantinople to protect trade relations with Byzantium were concluded by the integration of East-Slavic tribes in the ancient state of Kievan Rus.
Личность самого Рюрика, его происхождение объяснялись по-разному. В древнейших летописях это варяг, пришедший в 862 г. в Новгород с братьями Синеусом и Трувором. Наследник Рюрика Олег, спустившийся из Новгорода на юг по пути «из варяг в греки», обманом захватил в плен и убил киевского князя Аскольда и сам начал править в Киеве, основав новую династию. Многие ученые отождествляют легендарного Рюрика с реальным лицом — скандинавским конунгом (предводителем) Рёриком Ютландским, действовавшим в IX в. на Балтике.
В конце XV в. варяг Рюрик превращается в потомка римского императора Августа. В «Сказании о князьях владимирских» говорится, что император разделил земли между своими «сродниками», одного из них — Пруса — посадил на Балтике, «от того же зовется Прусская земля». Потомком этого Пруса и был Рюрик, приглашенный новгородцами на княжение.
В этих рассказах много легендарного, устные предания переплелись в них с летописными повествованиями. Однако все русские князья с конца XV в., когда стали создаваться первые великокняжеские родословия, считали своим родоначальником Рюрика (см. Генеалогия), так же как потомки литовских великих князей назывались Гедиминовичами, по имени основателя новой династии великого князя Гедимина.
Подобные рассказы характерны для средневековых авторов. Чаще всего призывали править воинов, защитников, справедливого судью — эти качества считались наиважнейшими для средневекового государя. Но иногда, как это было записано в польской легенде о призвании родоначальника древнейшей династии польских королей Пяста, правителем выбирали пахаря, земледельца. Здесь отражались чаяния народа о государе, при котором не будет голода, начнется процветание страны.
Летописные повествования о первых киевских князьях Рюриковичах окружены красочными легендами об Олеге, ходившем завоевывать Царьград, Игоре, княгине Ольге. В них еще не устанавливается степень родства князей с Рюриком. Наиболее красочные повествования окружают правление Владимира Святославича, при котором Русь приняла христианство. Владимир был причислен православной церковью к лику святых.
Потомки Владимира не только воины, но и правители, обосновывавшие принципы государственности: это Ярослав Мудрый и его внук Владимир Мономах (см. Законодательство феодальной России).
Разраставшаяся киевская княжеская семья пустила корни в Полоцке, Суздале, Смоленске, Чернигове, Турове и других городах, которые в свою очередь становились центрами великих княжеств — Смоленского, Ростовского, Владимирского и др. Так образовались местные ветви Рюриковичей, происходившие от общего предка. Монгольское нашествие и установление в XIII в. новой формы зависимости русских земель от хана (см. Ордынское иго и его свержение) привели к тому, что каждое княжество развивалось самостоятельно, ими правили собственные династии потомков Рюрика.
В князьях Рюриковичах, живших в XI—XIII вв., средневековые авторы более всего ценили личное мужество воина и приверженность христианству. И прозвища у князей были соответствующие: Храбрый, Удалой. Князь Святополк, убивший в борьбе за киевский престол князей Бориса и Глеба, стал зваться Окаянный.
Такие качества — воинская доблесть и верность христианству — в начале борьбы с монгольскими завоевателями объединились в рассказе о великом князе черниговском Михаиле Всеволодовиче. Мужественный воин, приехав в ставку хана, отказался выполнить обряды, неприемлемые для христианина, и был убит.
Первые десятилетия ордынского ига способствовали формированию новых качеств, необходимых для правителя, прежде всего дипломатичности. Так, незаурядным дипломатом проявил себя Александр Невский в отношениях с ханом и его послами, приезжавшими на русские земли за данью. Александр Невский как государь искал пути (даже помогая баскакам усмирять народные выступления), которые вели к восстановлению разоренных городов, возрождению ремесел, хозяйства в его княжестве.
Во второй половине XIII в. на первый план выходят княжества и земли, расположенные на северо-востоке (см. Русские земли во второй половине XIII—XIV в.). К тому времени Киев и его округа разорены, галицко-волынские, черниговские, смоленские земли постепенно втягиваются в орбиту польских и литовских интересов; в Новгороде и Пскове формируется особый тип государственности, где нет наследственной княжеской власти (см. Новгородская феодальная республика).
Традиции, заложенные великими киевскими князьями, развиваются на ростово-суздальских землях, которыми правят князья Рюриковичи. Еще при детях и внуках Ярослава Мудрого здесь были основаны крупные города — Ростов, Ярославль, Владимир, Суздаль, Москва. Но тогда это были окраины территории, осваиваемой киевской династией. В XIII—XIV вв. это уже независимые великие княжества со своими правящими династиями, где титул великого князя и удельные престолы наследуются в кругу одной семьи.
Западные земли, входившие в состав древнего Русского государства (преимущественно черниговские и смоленские), со второй половины XIII в. постепенно включаются в состав Великого княжества Литовского. Русские Рюриковичи, княжившие здесь, должны были признать верховенство литовских великих князей, заключать с ними договоры, где оговаривались условия службы правящего князя великому князю литовскому. Рюриковичи становились служилыми князьями, теряя при этом ряд привилегий. Некоторые Рюриковичи даже изгонялись со своих престолов, уступая место князьям Гедиминовичам, как это было в Турове, Пинске, Галиче.
Святослав Ігоревич – міць Київської державиСвятослав став першим відомим київським князем із слов’янським ім’ям, хоча його батьки мали імена скандинавського походження.
"Се чистий запорожець на київськім столї" - назвав його М. Грушевский
Відрізнявся локоном довгого волосся на виголеній голові. Пізніше така зачіска (оселедець) була характерною для запорозьких козаків, а в часи Київської Русі це була ознака знатності князівського роду, як і золота серга з великим рубіном.
За староруським літописом, Святослав був єдиним сином київського князя Ігоря і княгині Ольги. Рік його народження точно не відомий. Згідно з Іпатіївським списком "Повісті врем’яних літ", народився 942 року, проте в інших списках, наприклад, Лаврентіївському, такого запису немає. Історик В. Н. Татіщев називає також роком народження 920-й, посилаючись на Ростовський і Новгородський манускрипти.
Святослав став першим відомим київським князем із слов’янським ім’ям, хоча його батьки мали імена скандинавського походження. У візантійських джерелах X століття його ім’я писали як Сфендослабос, звідки історики, починаючи від В. Н. Татіщева, висловлювали припущення про сполучення скандинавського імені Свен (дат. Svend, швед. Sven) із слов’янським княжим закінченням — слав.
945 року князя Ігоря було вбито древлянами за стягування з них непомірної данини. Вдова Ольга, котра стала регентом при трирічному синові, наступного року пішла з військом у землю древлян. Битву розпочав Святослав. Кинув "спис у древлян, і спис пролетів між вухами коня й ударив коня по ногах, бо був Святослав ще дитина. І сказали Свенельд (воєвода) і Асмуд (годувальник):
"Князь уже розпочав, підемо, дружино, за князем".
Ольга змусила древлян до покори. За літописними даними, Святослав усе дитинство провів біля матері в Києві, хоча це суперечить іншим джерелам. Приміром, в одній із праць, датованій приблизно 949 роком, візантійський імператор Константин Багрянородний пише, що приходили з Русі — з Немогарда — до Константинополя посланці, разом із ними нібито був "Сфендослав, син Інгора, архонта Русі". Немогардом тоді називали Новгород, яким сини київських князів традиційно володіли.
Ольга в 955—957 роках прийняла християнство і намагалася обернути сина в свою віру. Святослав же до кінця життя залишився язичником, посилаючись на те, що, ставши християнином, втратить авторитет у дружини. Проте був терпимим до віри: хреститися нікому не заважав, тільки насміхався.
Самостійно почав правити, ймовірно, з 960 року. Про його перші кроки як можновладця "Повість врем’яних літ" повідомляє в 964-му:
"Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багато воїнів хоробрих, і швидким був, немов пардус, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізуючи конину або звірину, або яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв; не мав він шатра, але спав, підстелюючи пітник з сідлом у головах. Такими ж були і всі його воїни. І посилав у інші землі із словами: "Йду на ви!"
У 965-му, за даними "Повісті врем’яних літ", Святослав атакував у Немогарді Хазарський каганат:
"У рік 6473 (965) пішов Святослав на хазар. Почувши ж, що хазари вийшли назустріч на чолі зі своїм князем Каганом, пішли битися, і в битві здолав Святослав хазар, і столицю їх і Білу Вежу взяв. І переміг ясів і касогів".
Святослав не тільки зруйнував Хазарський каганат, а й намагався закріпити завойовані території за собою. На місці Саркела з’являється руське поселення Біла Вежа, Тмутаракань переходить під владу Києва. Є відомості, що русичі перебували в Ітілі та Семендері до 990-х, хоча й незрозуміло, в якому статусі. На нинішній карті завойовані київським князем території розташовані в Приазов’ї, Поволжі й Дагестані.
966 року, вже після розгрому хазар, у "Повісті врем’яних літ" повідомляється про перемогу над вятичами і накладання на них данини.
У 967-му між Візантією і Болгарським царством розгорівся конфлікт, причину якого джерела називають по-різному. У 967—968 роках візантійський імператор Никифор Фока відправляє до Святослава посольство. Главі посольства Калокіру було передано 15 кентинаріїв золота (приблизно 455 кг), щоб скерувати русів на Болгарію. За найпоширенішою версію, Візантія хотіла завоювати Болгарське царство чужими руками, а заразом ослабити й Київську Русь, яка після перемоги над Хазарією могла повернути свій зір на кримські володіння Візантії. Калокір домовився зі Святославом про антиболгарський союз, але разом із тим попросив допомогти йому відняти у Никифора Фоки візантійський престол. За це, за версією візантійських хроністів Іоанна Скіліци і Льва Діакона, Калокір пообіцяв "великі, незліченні скарби з казни державної" і право на завойовані болгарські землі.
У 968 році Святослав напав на Болгарію й після війни з болгарами облаштувався в гирлі Дунаю, в Переяславці, куди до нього посилали "данину з греків".
968—969 роками датують напад на Київ печенігів. Історики припускають, що печенігів на Русь нацькували хазари, а у відповідь Святослав організував другий похід проти них, захопивши Ітіль і остаточно розгромивши каганат. Святослав з кінною дружиною повернувся для захисту столиці й відігнав печенігів у степ. Під час перебування князя в Києві померла його мати, княгиня Ольга. Святослав садить сина Ярополка на київський престол, Олега — на древлянський, Володимира — на новгородський. Після цього восени 969 року знову з військом вирушає на Болгарію. "Повість врем’яних літ" закарбувала його слова:
"Не годиться мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї, туди стікаються всі добра: з Грецької землі — золото, паволоки, вина, різноманітні плоди, з Чехії й Угорщини — срібло і коні, з Русі ж — хутра і віск, мед і раби".
Святослав належав до тих правителів-завойовників, які не любили столицю і прагнули перенести її ближче до кордонів, у напрямку власних завоювань. Подібно до Петра I він також хотів перенести столицю Русі, але не на північ, а на південь. Літописний Переяславець на Дунаї точно не ідентифікований. Іноді його ототожнюють з Преславом або портом на Дунаї Преславом Малим. Візантійські джерела скупо описують війну Святослава з болгарами. Буцімто його військо підійшло до болгарського Доростола на Дунаї й після битви захопило його. Згодом звоювали столицю Болгарського царства, Преслав Великий, після чого болгарський цар змушений був заключити союз із Святославом.
Навесні 970 року Святослав разом із болгарами, печенігами й угорцями напав на володіння Візантії у Фракії. Ця війна видалася для нього невдалою. У квітні 971-го імператор Іоанн I Цимісьхий особисто виступив проти Святослава на чолі сухопутної армії, відправивши на Дунай флот із 300 кораблів, щоб відрізати шляхи до відступу. 21 липня відбулася генеральна битва, в якій Святослав, за словами візантійців, дістав поранення. Битва закінчилася безрезультатно для обох сторін, проте після неї Святослав вступив у мирні переговори. Умови русичів Іоанн Цимісьхий беззастережно прийняв. Святослав з військом повинен був покинути Болгарію. Візантійці забезпечували його воїнів (22 тисячі) запасом хліба на два місяці. Святослав також вступив у військовий союз із Візантією, відновлювалася торгівля. На таких умовах Святослав пішов із Болгарії. Він у гаразді досяг гирла Дніпра й попростував до порогів. Воєвода Свенельд радив йому:
"Обійди, князю, пороги на конях, бо стоять біля порогів печеніги". "Коли настала весна, попрямував Святослав до порогів. І напав на нього Куря, князь печенізький, і убили Святослава, й узяли голову його, і зробили чашу з черепа, обкувавши його, й пили з нього".
М. М. Карамзін називав Святослава стародавнім Суворовим:
"Святослав не тільки хоробрий витязь, не тільки наводив жах на греків, які лякали дітей Сфендосолавом — так вони називали його,— а й щирий лицар. Ще дитячою рукою кинувши спис у древлян, убивць його батька, він не тільки все життя своє провів у полі, ділив нужду й труд з вірними товаришами, спав на сирій землі, просто неба; але, люблячи славу, любив і сувору військову чесність. Нестор, скупий на слова, не забув цієї великої риси вдачі його: Святослав ніколи не хотів нападати зненацька, завжди наперед оголошував війну (що в тодішні варварські часи було безприкладне). Цей герой любий нам і тому, що в жилах його текла вже кров слов’янська і що він перший з руських князів називався іменем мови нашої".
Немає коментарів:
Дописати коментар